ГОСПОДИ, ДАЙ МЕНІ ДОНЕСТИ ЦЮ ЛОЖКУ ДО РОТА  

ГОСПОДИ, ДАЙ МЕНІ ДОНЕСТИ ЦЮ ЛОЖКУ ДО РОТА

Предыдущая123456789101112Следующая

Те, що ти трохи заголосно пропонуєш назвати десятиліттям романів, я назвав би якось інакше. Для мене це перш усього десятиліття мандрів або, романтичніше – десятиліття блукань. Якщо можеш, вислухай ні про що не запитуючи, добре?

Сьогодні мені здається, ніби увесь той час, усі 90‑ті з додатком кількох перших років нового століття, я тільки й робив, що звідкись повертався і знову пакував речі в дорогу. Насправді це далеко не так, на дев’ять десятих я просидів цей час удома, нерухомо і зосереджено, як пересиджують по кухнях різкі арктичні похолодання чи вечірні вимкнення електроструму. Але ти так само, напевно, зауважив, що час у мандрах обов’язково видовжується. Тобто один день зі зміною ландшафтів триває, як правило, довше, ніж тижні домашньої монотонії. І я навіть не знаю, вважати це самообманом чи ні. Якщо нам узагалі дані якісь можливості опору – то це одна з них. Мандрувати.

Отже, протягом того десятиліття я мандрував – автобусами, потягами, автомобілями, і навіть кілька разів морськими й повітряними суднами. Автобусів і потягів було приблизно порівну, причому страшенно різних. Особливо різнилися потяги, настільки між собою цивілізаційно відмінні, що вже не сприймались як представники єдиного технічного підвиду. Вони рухались із абсолютно різними швидкостями крізь абсолютно різні місцевості та географічні зони. Деякі з них мали сріблястий колір і сигарообтічну форму, всередині пахли парфумами, шоколадом та дорогим тютюновим димом, при цьому розтинали простір безгучно і непомітно – для простору теж. Інші повзли з усією повільністю, на яку лише здатна винахідницька фантазія, то були вже навіть не потяги, а швидше музейні позаміські трамваї, склепані з дуже старого заліза, з них можна було безліч разів висісти і потім знову їх наздогнати, їх можна було перегнати. Я не знаю, котрі з них подобалися мені більше – кожен різновид мав суто свої переваги. Наприклад, у приміських незле гралося в карти з незнайомими лісорубами або грибниками, причому карти явно походили ще з тієї колоди, порнографічної мрії дитинства. Я кілька разів перетнув Апеніни, кілька разів Альпи, про Карпати з Татрами ти здогадуєшся сам. Я пожирав очима всі гірські краєвиди, які мені тільки давалися. Але на дев’ять десятих мої подорожі пролягали рівнинами. З жодним із пунктів остаточного призначення я не був пов’язаний напряму. Мої пересування складалися переважно з кількох етапів, дорогою я, ніби фрайгерр фон Гумбольдт, робив зупинки, вимушені й невимушені і, ніби барон Мюнхгаузен, ночував по ліжках знайомих знайомих моїх знаймих. Зрештою, чому доконечно по ліжках? Іноді йшлося лише про дах над головою. До Варшави я їздив через Львів, до Південної Німеччини через Прагу, до Відня через Краків, а до Берліну через Київ. Я їздив не тільки сам, але й з усілякими супутниками, друзями та подругами, які після того робилися настільки по‑інтимному відданими, що могло здатися, наче в дорозі нас назавжди поєднали вчинені спільно гріхопадіння. Зрештою, так воно й було. Я їздив з Перфецьким, Індриком, Ірваном (їх часто плутають – і не тому, що вони схожі, а тому, що обидва на «І»), з Лідкою, Іркою, Яркою, Чайкою та Жаданом, з Міськом Барбарою, з усіма мертвими півнями, з кількома іншими Лідками, з Небораком, Ніною, Ліною, Аліною, Уляною, Ілоною, Ленкою, Оленкою, Оленою, з Монікою і Анджеєм, Тарасом і його дітьми, з Йосифом та його братанами.



У квітні 92‑го я повернувся з Баварії, на довгі сезони в пеклі забезпечений чорним одягом і відчуттям nevermore. У мене з собою була майже дописана «Московіада», а всередині щеміло те, що невдовзі почало вилазити на світ закохано‑наївним «Вступом до географії». Якщо хочеш, можеш вважати його передмовою – скажімо, до «Перверзії». Хоч ти все одно не читав ані першого, ні другого. Так от – я повернувся. І мене почало ламати від передозу батьківщиною – наприклад, нервувала відсутність сигаретних автоматів. Як можна жити в такій країні, де вночі не купиш кондома?

Найгірше склалося з батьком – його мусили прооперувати, звістка про це не встигла застати мене на віллі Вальдберта, тож це була домашня звістка номер один: я думала, він помре. Насправді йому залишалося ще рівно 5 років – тоді був так само кінець квітня, трохи зеленої трави на лікарняному подвір’ї, тепла пилюка в усьому, цвітіння дерев найніжніша пора. Я побіг до лікарні з не надто доречним і вельми водянистим мандариновим соком у слоїку, мені все ще ввижалися мільйони тон цитрусових і мультивітамінові цистерни благословенного Заходу – як таке можливо, щоб їх ніде не було? Що це за країна така, ця батьківщина? Лікарня являла собою далеко просунуту першу стадію розпаду. Ніхто вже не вимагав від гостей накидати на плечі білі халати, ніхто взагалі нічого не вимагав і нічого не пильнував і не знав, коридори повнилися протягами й пилюкою. Я переходив з однієї палати до іншої, поки не знайшов його, блідого і дуже схудлого. Я зміг побачити форму його вилиць, я ніколи не здогадувався, що вони в нього аж такі. Він напружився і спробував зажартувати: Ну, як там баварки – великі цицьки і майже без задниць? Якщо б він цього не зробив, я міг би враз захлипати. Хоч до сорока мені було ще загалом страх як далеко. Але цього разу всього випало просто забагато – розпачу, прощання, зустрічі, його і моєї безнадії. Найгірше, що мені жахливо хотілося негайно погодувати його з ложки. Господи, дай мені донести її – так я мав би молитися. Ми змушені були якось розвеселити один одного. Його ліжко стояло поруч із вікном, на підвіконнику лежав номер «Сучасності» – обкладинка з портретом вельми задоволеного собою пухкого добродія, президента нашої батьківщини. Це означало, що всередині мають бути «Рекреації». Ми потринділи про те і се, я показав йому кілька фоток з вілли, озера і Венеції, він для годиться уважно роздивився кожну з них. Потім ми помовчали і знову потринділи, по другому колу майже про те саме. Коли я підвівся, щоб іти, він кивнув на журнал і сказав подібне до Ремарка. З цього випливало, що він мене сильно похвалив.

Ремарк належав до авторів, яких його покоління читало найбільше. Усі його друзі читали Ремарка, Джека Лондона і Драйзера. На Ремаркових «Трьох товаришів» записувалися в чергу по бібліотеках. Вони з мамою мусили тягнути жереб, хто читатиме перший.

До чого я про все це тут кажу?

Мій батько був першою на світі людиною, яка показала мені дерево ґінкґо. Це стало для мене потрясінням – уявити собі, що воно може пам’ятати динозаврів і що воно китайське. Але передусім це слово, слово як таке – ґінкґо! Крім того, він показав мені катальпу і розповів, що вона з Мексики. У нашому місті катальпи ростуть у кількох місцях, просто так, на вулиці. Дерева були його справою, він жив деревами, точніше, дуже багатьма деревами, сукупністю дерев, лісом. Наприкінці літа починалася пора гербаріїв. Насправді ми повинні були збирати листки протягом усього літа – з тим, щоб на вересень вони виглядали достатньо засушеними. Це було літнє завдання з ботаніки. Проте, як усі нормальні школярі, я відкладав цю справу до останніх днів серпня. Батько повертався з чергового службового виїзду лісовими господарствами і витрушував переді мною на стіл повну торбу всілякої духмяної зелені. Це було наче злий ботанічний жарт: засипати мене з головою цими незліченними листками, з якими я вже так чи інакше не встигав собі порадити. І все ж завдяки йому я принаймні радив собі з розпізнаванням – осика, граб, крушина.

Навіть у снах він бачив себе моїм провідником у світі дерев. Одного разу ми ледь не поздихали від ржачки: йому приснилося, що ми ходимо якимось лісопарком і він, вказуючи на черговий екземпляр, повідомляє мені, що то дуб канцелярський. Уві сні це не було жартом. Уві сні він часто забирав мене з собою на всілякі природознавчі прогулянки. Якось йому снилося, що ми удвох виходимо на залиту сяйвом галявину і там пасеться абсолютно дивне створіння – з цілком гіллястими оленячими рогами, але завбільшки з кімнатного песика. «Якийсь недороблений олень», – каже він до мене уві сні.

Другою його справою було розповідати історії. У цьому сенсі він став для мене з моїх дитячих років посланцем самого що не є Навколишнього Світу – в тих історіях зосереджувалося все, що я хотів знати про людей, тварин і рослини. Його життя було сповнене пригод, особливо замолоду, коли він їздив лісами на коні і наповал відстрілював з карабіна браконьєрів – так мені принаймні все це уявлялося. З роками наші ролі майже цілком помінялися місцями: в його житті відбувалося все менше подій, аж поки не перестало відбуватися взагалі будь‑що. У моєму їх відбувалося все більше, і тепер оповідачем випадало бути мені. Себто посланцем навколишнього світу, дедалі більшого, дедалі більш зовнішнього, все частіше бував я. Того разу в лікарні я намагався описувати Вальдберту, розташування кімнат, балконів, оглядової вежі, характер містечка, мої спроби домовлятися з місцевими мешканцями шкільною німецькою, береги озера, нерухомих лебедів на воді, перспективу протилежного берега, таємничу смерть Людвиґа Другого і, звичайно, парк, у якому начебто переважала альпійська сосна. Я кажу начебто, бо насправді я зовсім не був упевнений, що ті сосни справді альпійські, але я вдавав, ніби переконаний, що там росли саме вони. Він уточнював: pinus halepensis, сосна альпійська, в нас іноді кажуть жереп. Безумовно, він згадав би будь‑яку з латинських, а потім і місцевих назв – проблема полягала не в ньому, а в мені: я не надто запам’ятовував усю ту рослинність, я ж не збирався писати звіту чи готувати наукову доповідь на тему «Реґіональні особливості перехідної флори у передальпійських умовах Верхньої Баварії», мені вистачало, що вона, рослинність, вічнозелена. Одна з фоток була зроблена з порослого вічнозеленою дрібнолистяною масою паркового муру і він відразу сказав ну, звичайно – hedera helix. Мені залишалося відіграватися на історії культури. Я багато розповідав йому про привидів – начебто на віллі та в околицях їх водилося відразу декілька, з різних епох та ареалів. Дехто з нас вигадував на них усілякі пастки, комбінуючи системи взаємно відображуваних малих люстерок, найтоншими нитками сполучених із вирізаними з білого паперу зіркоподібними символами. Йшлося про те, аби на ранок застати сліди їхніх нічних пересувань з поверха на поверх, з підвалів у вежу й назад. Батько розвінчував мої розповіді, вказуючи на мою ж необізнаність: привиди не дуже терплять близькість один одного, привиди жахливо еґоцентричні, відразу кілька привидів на одній віллі – це нечувана рідкість на межі абсурду. Я виправлявся й казав, що так, що дійсно, що я жодного разу жодного з них так і не побачив, от хіба що увесь той нічний гармидер навколо пральних машин у підвалі, який раз на три тижні зчиняла Брудна Прачка. Крім того, я намагався розповідати йому про Венецію, але в мене це погано виходило – за великим рахунком він і без мене знав, що то місто на воді. Проте справжніх своїх історій я не зміг би розповісти навіть йому. Зараз уже так, а тоді ні.

* * *

Дещо я йому все‑таки розповідав.

Якось улітку 93‑го ми з Індриком пустилися в кількаденну подорож до Чернігова з незнайомим шофером Николою. Йшлося про те, аби перевезти цілу купу речей, передусім якісь меблеві залишки, від батьків Ніни у наше нове порожнє помешкання на Об’їздній. То була суто приватна домовленість – Никола працював у вантажній автоколоні, цього разу він відвозив до Чернігова шість контейнерів з фарбою, назад мав повертатися порожняком, тож я домовився, що ми напакуємо ті його контейнери нашими столами, шафами і стільцями. Я платив за все, на мене саме впала товста пачка інфляційних купоно‑карбованців, з яких кожна тисяча щохвилини тратила на вазі, їх слід було чимшвидше позбуватися, тож варіант із винайнятим до Чернігова й назад ЗИЛом видавався не таким уже й дурнуватим. Індрик і без того мусив колись потрапити до Чернігова, у нього там починалися власні проекти з театром, тому він зголосився скласти мені товариство. Це була справжня виправа на Схід – сповнена всілякими ще середньовічними небезпеками. Никола виявився лопухом, попри пару десятиліть, проведених за кермом на далеких перевезеннях, він поводився, ніби цілковитий чайник. Щойно ми від’їхали кілометрів на 30 від Франика, як з’ясувалося, що в його причепі не фуричать гальма. Він часто збивався з дороги, раз у раз вигадував якісь абсурдні причини для непередбачуваних зупинок, молов усякі несосвітенні географічні дурниці, загрозливо клював носом і блискавично засинав за кермом. Його вантажівка періодично глохла з невідомих для нього причин. На «рено» він казав ренаулт, а на «пежо» – пеуґеот. Крім того, він більше дбав не про те, як доїхати до кінцевої мети, а про те, як продати за валюту дві бочки краденої солярки комусь із принагідних іноземних дальнобійників. У Тернополі він примудрився звабити нею молодого грека, той заплатив йому 70 німецьких марок за першу 50‑літрову бочку, Никола почувся щасливим, але ненадовго – за перебігом оборудки з греком, як виявилося, пильно стежили зі свого жигуля місцеві хлопці. Ідіот Никола влаштував акт купівлі‑продажу на самій що не є видноті – серед білого дня на автостанції. Щойно грек від’їхав, щойно ідіот почав утретє перелічувати і роздивлятися на світло свої різнокольорові німецькі Geldscheine, як до нього підійшли двоє і повідомили, що то їхня територія. Вони мотивували свою вимогу поділитися цілком просто і зрозуміло: це тернопільський рекет, збираємо на чай для зони. Після чого відібрали в Николи 30 марок, сіли назад у свій жигуль і поїхали геть, усі в чорних окулярах і китайських штанах. Ми з Індриком увесь той епізод просиділи в кабіні. Я запитав у Николи, чого ми тепер чекаємо. Він відповів, що вони зараз повернуться, бо винні йому 5 марок – у них не виявилося здачі. Ми з Індриком нервово розреготалися. Найдивніше, що через годину ті хлопці справді повернулися і справді віддали йому 5 марок – люди слова, нічого не скажеш. Протягом кількох подальших годин їзди Никола запекло сперечався вголос із самим собою – 45 дойчмарок за 50 літрів соляри – нормально це чи мало? Другу бочку він збагрив англійцеві вже на зворотному шляху, десь за Житомиром. Цього разу Никола був обережний і хитрий, задля безпечного перебігу справи він, як завжди, мовою жестів, зажадав від свого іноземного клієнта з’їхати з шосе на польову дорогу і допер нас, а заодно й довготелесого зарізяку‑англійця з правобічним кермом, аж під якийсь, зовні цілком партизанський, ліс. Англієць купив солярку за 50 доларів, Никола міг бути задоволеним, але не подавав вигляду, стріляний горобець. Усього ми проїхали понад тисячу кілометрів і провели в його кабіні півсотні годин. Я вже казав про те, що він невиправдано часто зупинявся і кудись зникав, лишаючи нас подивитися за машиною. Під Києвом він ледь не купив у постового гаїшника новенького з голочки калаша, щойно з Придністров’я, засічки на прикладі свідчили, що гаїшник таки встиг трохи відвести душу на йобаних молдаванах. Николі він казав купи, слиш, дорого не візьму, це тобі нєобходімєйша вещ, ти ж постоянно в дорозі, мало лі шо. Тодішня країна і справді залишала враження чогось абсолютно невлаштованого, пущеного на самопас і тривожного. Назад ми поверталися верхньою дорогою, від Рівного взяли на південь, і десь в околицях Буська чи Олеська, коли Никола вкотре на пару годин заглох посеред безлюдного надвечірнього шосе, нас накрив ще один рекет. Ці були на дуже погаратаному форді, добряче вмазані і, на відміну від тої шпани з Тернополя, російськомовні. Одному з них ішлося виключно про спілкування, ми з ним присіли навпочіпки над кюветом і викурили по кілька сигарет, я назвався Іваном. Я завжди так роблю, коли новий товариш мені не дуже подобається. Він запитав мене ти чьо, Ваня, бізнесмен? Другий усе пхав носа до контейнерів, тобто хотів, щоб йому показали, чи справді вони порожні. Цікаво, що б нам було, якби він домігся свого і Никола мусив би їх повідкривати? Як зреаґували б вони на ті столи і стільці з Чернігова? Никола спазматично відсмоктував бензин – ротом через шланґ, це їх сильно веселило. А Індрик їм уперто не подобався: підозрілий тип, не хоче базару, дується. Діло пахло гівном і кров’ю, нас урятувало тільки те, що вони все‑таки були п’яні, неуважні і взагалі‑то їхали в Буськ на танці. Вони дали нам годину, щоб звідти забратися, поки вони нам тих контейнерів не покурочили. Їхній форд ошаліло рвонув з місця і погнав уперед, відносячи їх подалі від нас. Никола на радощах завівся, але потім ще з дві години плювався бензином. Коли о другій ночі я переступив поріг дому, батько розкладав на кухні пасьянс. Не пригадую, чи я розповідав йому про все в деталях, чи тільки в загальних рисах, але пригадую, що ми довго сиділи над чаєм з горілкою.

Зате навесні 94‑го – це пам’ятаю стопудово – я в деталях розповідав йому, як мені не вдалося доїхати до Фрайбурґа. Ха, уяви собі, як фантастично гарно все починалося: квітень, сонце, Львів, Порохова вежа, і в ній ми вже другий день чекаємо свого виїзду на дні Львова у Фрайбурзі. При цьому ми вже майже спустили на коньяк і каву всі передбачливо зашиті у підкладки наших блазенських плащів дорожні запаси – це ж усе‑таки Порохова вежа, у ній сидиш і справді як на поросі, не пити не можна. Ми – це мертві півні, я і ще кілька діячів культури. При цьому з півсотні людей нас уже другий день голосно відпроваджує. І всі ми от уже другий день п’ємо каву з коньяком і розмовляємо про те, як це класно, що ми разом поїдемо до Фрайбурґа і як ми там ушпаримо зі сцени всі наші гіти. І врешті стається чудо – автобус усе‑таки подано, ми запаковуємося з усіма нашими гітарами й бубнами і після довгих петлянь містом виходимо на остаточний курс уздовж лінії Городок – Судова Вишня – Шегині – Медика. І це справді остаточний курс, бо перед нами кордон і Перемишль. А від Перемишля до Фрайбурґа вже рукою подати – там усюди Європа, ліси і гори, гори і ліси, бо ж європейську людину створили гори і ліси, ліси і гори, і там, у Європі, відстані почнуть цілком інакше співвідноситися з часом.

До речі: в ті роки до нас усе ще навідувався Джон Сідгартга, мандрівний в’язень Ноттінґамський. Згідно з леґендами, він відсидів майже у всіх європейських в’язницях, французькі він порівнював з голандськими, а швейцарські зі шведськими, і кожна з них мала свої безперечні недоліки, хоча жодна не мала переваг. Джон Сідгартга міг бути наркокур’єром, а міг бути звичайним утікачем від західної нудьги, до нас у кожному разі він приїздив у ролі волонтера якоїсь благодійної медичної організації, котра підтримувала українських діабетиків інсуліном та одноразовими шприцами. Насправді Джон Сідгартга на певний час просто знайшов собі країну, в якій йому добре. Був навіть час, коли він відмовився від своєї попередньої ідеї померти і бути похованим в Індії – на користь України. Крім того, він казав, що якби їхній «Ноттінґам Форест» коли‑небудь мав зіграти матч проти нашого «Урагану», то він обов’язково вболівав би саме за «Ураган». Хотів би я це побачити! Його мізерна як для Об’єднаного Королівства пенсія в наших умовах виявлялася по‑дурному астрономічною сумою, а сам він – антропоморфним мішком для її перевезення. Тому до пори до часу в нього не було проблем з найкращими друзями, хоч я думаю, йому все‑таки більше йшлося про подруг. Джон Сідгартга курсував між Ноттінґамом і Фраником з цілком передбачуваною реґулярністю. Так от – кожна така подорож з одного кінця в інший обходилась йому в неповні десять доларів. Саме стільки коштувало сполучення між Фраником і Перемишлем. Усю решту шляху, себто в десяток разів довший відтинок між Перемишлем і Ноттінґамом, він долав автостопом і не платив за це ані цента. Цей відступ я зробив для того, щоб ти краще зрозумів, що таке місто Перемишль з нашої потойбічної перспективи. Це такий географічний пункт, з якого нарешті починається автостоп, розумієш? Автостоп як спосіб життя і цивілізаційна модель.

І от до цього магічного пункту ми наближаємося тим музично‑коньячним автобусом. При цьому я навіть не здогадуюся, що в моєму паспорті бракує певного, курва, штемпеля. Ні, я ні про що не здогадуюсь, я радію – передусім тому, як гарно нам їдеться з друзяками. Аж поки мій паспорт не потрапляє до рук української прикордонниці, якоїсь татарки чи узбечки. Вона крутить його і так, і сяк, перелистує два‑три рази всього від першої до останньої сторінки і врешті з погано приховуваною втіхою каже музиканти, да? артісти? Вот і будєтє щас танцавать. І, можливо, якби вся та весела делегаційка не полізла по цих її словах у відверту залупу, а й справді чемно для неї поспівала і – why not? – можливо, станцювала, то вона б, можливо, мене й випустила без того, курва, штемпеля. Але позаяк сталося протилежне, тобто всі вдалися до засобів щирого громадянського обурення, то й вона вирішила до кінця виконувати службовий обов’язок. Вони їй навіть закон про мову нагадали! Тож вона мала абсолютні підстави нашкодити у відведених їй іншим законом межах. Таким чином усі поїхали далі, а мене було висаджено з речами і в супроводі нещадно всіяного ластовинням молодого незґрабного солдата відведено до рейсового автобуса назад на Львів. Автобус був переповнений злими й пошарпаними човниками з усіх реґіонів батьківщини, тож усю дорогу я стояв у проході серед якихось їхніх сумок з рештками несвіжого провіанту, слухав їхні розмови про сваволю митників, божевільний курс долара і нєвозможную жизнь і при цьому спиною відчував, як із кожним кілометром дедалі більше віддаляється в недосяжність одна з фата морґан цього світу, звана Європою, всі її міста, камені, мости, запахи, гори і ліси. Але найгірше було не те, що я не знав, як тепер без грошей добратися зі Львова назад до Франика. Найгіршим було повернення без подорожі, ганьба самозваного Одіссея, скасований в останню мить через пройоб астронавта міжпланетний політ на Венеру.

Більше таких повернень зі мною, здається, не трапилося. Коли пізньої осені 94‑го я приніс батькові шкіряні пантофлі, куплені десь на портовому базарі між Грецією й Туреччиною, він запитав, чому я не у фесці. Іноді він повторювався: у 92‑му він казав, що сподівався побачити мене в коротких штанах на шлейках і в ґетрах. У нього була особлива пристрасть до мультфільмів і він ніколи не пропускав телевізійну вечірню казку. Але якщо мультфільм був не дай Боже ляльковий, а не мальований, то це могло надовго зіпсувати йому настрій. Він визнавав лише мальовані, все інше не визнавав. Ні, він жодним чином не впадав у дитинство – він просто ніколи не переставав бути дитиною, це різні речі. Всі турки цього світу мусили носити фески, всі баварці – короткі штани на шлейках. Від світового устрою він не вимагав нічого неможливого – всього тільки відповідності його дитячим уявленням.

* * *

У 95‑му я двічі перетнув Чехію та Словаччину із заходу на схід. Обидві країни тоді ще не вимагали транзитних віз. Обидва рази йшлося про те, як мінімальним коштом повернутися додому з Баварії.

У Нюрнберзі ми зіграли з півнями концерт на руїнах розбомбленої американцями – саме тут пасувало б слівце америкоси – церкви і потягом доперли до Праги. Я не мушу вдруге розповідати тобі про Прагу і про чеську мову з усіма її димінутивами типу smrticka. З іншого боку, тієї Праги все одно вже не існувало, як не існувало мене десятилітнього. Прагу 90‑х я любив за дві цілком інші речі: за абсент у кав’ярні Blatouch і за пропахлий сечею та сочевичною юшкою пивняк на Жижкові, назви якого не пам’ятаю, бо пиво мені довелося запивати повною склянкою водяри – щоб довести присутнім чеським чувакам, що українців уже нічим не злякаєш. Але то ще інша історія. У Празі наша банда розділилася, далі на схід ще того ж вечора пустилися тільки ми з Міськом Барбарою, решта зависала надовше. Ми купили квитки на якийсь повзучий нічний vlak з Праги до Кошиць і, ніби річковими каменями, обклалися в ньому зимним буфетним пивом. Ми сиділи один навпроти одного, тягнули пиво за пивом і мовчали. До нашого купе час від часу підсідали якісь чеські роботяги, вони теж мовчали, але всього тільки одну‑дві станції, й висідали у своїх, наприклад, Подєбрадах. Ти пам’ятаєш, якою видовженою була ця країна, Чехословаччина? Такою ж, як Австрія, а може й довшою. Тільки от потім її не стало, але потяги збереглися, особливо ті, що курсують вздовж горизонтальної осі Схід – Захід. Усім відомо, що нині як Чехія, так і Словаччина – це маленькі, типово центральноєвропейські країни – те, що певний поет‑сексопатолог у Москві називав среднеевропейская дребедень. І все ж, коли ти повзеш таким чесько‑словацьким нічним робітничим потягом уздовж горизонтальної осі Захід – Схід, ніщо на світі вже не здається тобі маленьким. Уранці ми прокинулися від того, що сонце пече просто в наші дещо спотворені пивом і потяговим спанням фізії. У купе знову набилося трохи робітників, але судячи з того, що виглядали вони цілком як наші, то вже були словаки. Іншою прикметою здалося те, що вони цмулили саме словацького мніха і курили саме словацькі марски. Вони так само досідали на одну‑дві станції й виходили, ледь похитуючись від не першого й не останнього ранкового пива. Ми в’їхали у гори, і я намагався впізнавати те, що, можливо, намагався впізнати мій батько тоді, влітку 1970 року, мої очі стали його очима, інакше й бути не могло. Гори здалися мені напрочуд високими, в нас таких не буває, крім того, ми проповзли під якоюсь сіро‑кам’яною руїною величезного замку – все співпадало, то був його, батьків, маршрут. До Пряшева ми долізли аж перед полуднем і там проваландали, фактично не розмовляючи, ще кілька годин в очікуванні першого‑ліпшого автобуса на Ужгород. Це була максимально розтягнута в часі подорож: усюди, на кожній наступній станції, доводилося терпляче вичікувати її продовження, жоден диспетчер не подбав про наші зручності, все це могло тривати й тижнями – так ніби насправді ми пересувалися без жодної мети, заради самого тільки примарного багатоетапного задоволення від зміни вокзалів і станцій. З настанням нової ночі ми опинились у купе наступного потяга – цього разу то був Ужгород – Харків, про нього відомо те, що у його вагонах зазвичай водяться таргани і миші, перших я бачив, про других знаю тільки з розповідей. До Львова залишалася ціла ніч, ми кинули наші сумки на верхню полицю і вийшли у вагонний коридор зі своїми пляшками – тепер оболоні. За вікном усе швидше западала темрява, чи не в такт із прискоренням нашого харківського, але ми все одно ще встигли побачити, як у полях за Ужгородом, плавно перестрибуючи від кукурудзяних заростей до картопель, орудує кілька розрізнених ватаг, усі були з мішками і здавалися бездоганно пластичними, просто‑таки досконалими у своєму планомірному пустошенні дачних ділянок. Чоловік із сусіднього купе сказав дивіться, дивіться, що роблять, як ворують, от паразіти циганські. Наші життя вкотре розминалися – нас чекала ніч у потязі, ще одні гори, вночі невидимі, натужне долання перевалу і пробудження у Львові; їх – наповнені здобиччю мішки, розчинення в кукурудзяних заростях, скрадання темрявою на спалахи вогнищ і… жагучі романси під гітару аж до світанку. Жарт.

Як виявилося, насправді це була репетиція, попереднє вивчення траси в супроводі мовчуна‑інструктора. Ще того ж року восени я вдруге проїхав тим самим шляхом – ну майже тим самим. Проте цього разу я був сам і це не могло не позначитися на перебігу подорожі. Як довго вона тривала? Три ночі і два дні?

Перша з ночей минула в потязі між Мюнхеном і Прагою загалом безподієво – якщо не рахувати пари хамуватих чеських прикордонників, котрі наполягали, щоб я вивернув кишені і показав їм усю свою готівку. Мабуть, вони припускали, що я прориваюся до Праги виключно з однією метою: аби померти з голоду під мостом. Крім того, звертаючись до мене, вони вперто не хотіли змінювати ламану російську на ламану німецьку. Зрештою, ми розійшлися без взаємних претензій. Уся моя готівка зберігалась у внутрішній кишені чорної джинсової куртки – трохи більше 300 марок, гонорар, отриманий за читання в резиденції якогось дещо скупого рицарського ордену. Я змушений був помахати кількома банкнотами перед їхніми чутливими носами – і чеські прикордонники, Пепік та Пепік, відчепилися.

Після цього був день у Празі, прогулянки Кампою – здається, з Мурашком, намагання дістати квиток напряму до Львова і провал цих намагань. Пізно ввечері я ледве встиг добігти до того самого нічного кошицького і крізь двері, що саме автоматично зачинялися, пропхатися у вагон. Я вдихнув носом вагонний дух – так, здається, це був він, той самий, наш – от тільки цього разу я ще й мусив уранці пересідати на словацькій станційці Кисак. Я подумав тільки б її не проспати і не заїхати до Кошиць. Чогось не пам’ятаю, щоб ми з Міськом пересідали там улітку. Швидше за все то був таки інший потяг. Але дуже подібний до свого попередника – так само довгий і тягучий, так само просяклий пивом і димом, так само спочатку чеський, а потім словацький.

Відмінність полягала в тому, що тоді до нього досідали мовчазні робітники, а зараз – крикливі. Себто не так робітники, як заробітчани – закарпатські. Отже, проспати станцію Кисак у мене загалом не було змоги, проспати я просто не міг. Час до часу вони завалювали в моє купе, щоб у ньому як слід накуритися. Тобто пиячили вони у своєму, а курити приходили до мого, культурнєйші люді. Залишається здогадуватися, чому вони вибрали саме моє купе. Невже я виглядав аж так самотньо? Хтось із них інколи зиркав у мій бік, але жодного разу не заговорював. Припускаю, що я видавався їм мудаком‑чехом, котрий усе одно не в’їде в їхні розмови. Тому ці розмови були цілком довірливі. Скажімо, один похвалявся своїми крадіжками по супермаркетах – шматок мила, бляшанка сардин, складаний ножик, так собі, всякий дріб’язок, среднеевропейская дребедень, але він і цим пишався. На це їхня подруга, не по літах захрипла і впевнена бікса, зауважувала, щоб він поводився з цим обережніше, мовляв, у багатьох супермаркетах товари вже під електронним захистом, заловлять – і тапочки. На що той її заспокоїв, що він у своєму не промишляє, тільки по інших районах – так, ніби йшлося про це. На перекури вони завжди завалювали чомусь утрьох – двоє дядьків і ця тьола. При цьому дядьки були щоразу інші, а тьола завжди та сама, ще два‑три роки тому вона могла зійти за так звану танцівницю, не знаю. Зрозуміло, що всім дядькам її дуже сильно хотілося, мені, зрештою, теж – вона була з тих, на яких відразу встає. Отже, вони увесь час намагались якось за неї потриматися, провести по ній рукою чи принаймні торкнутися. Вона дедалі хрипкіше, гасячи нервово недокурки, вимовляла своє лишіть, але час до часу виходила з котримось із них до туалету. Я уявляв собі, як там, усередині, він запускає свої шкарубкі мозолясті долоні їй під шкірянку, як розщіпає на ній ґудзики і дихає їй у вухо, як вона тим часом опускає накривку унітаза і садовить його на неї, владно поклавши руки йому на плечі, як він слухняно сідає, тобто сповзає вниз, обхопивши руками колону її тіла і при цьому стягуючи з її стегон зайвий декор, що дає їй змогу сісти на нього, як він відразу входить у її слизькувату теплу щілину, як усе це відбувається – протягом хвилини, не довше, як вони потім ледь не одночасно скрикують, а тоді по черзі підводяться і, защіпаючи на собі одяг, намагаються не дивитись одне на одного. Так повторювалося разів шість або сім, з невеликими перервами, випиванням в одному купе і перекурами в іншому – вона щоразу йшла до вагонного туалету з кимось наступним. Вистачало лише простягнути руку і взяти. Цього разу всі поверталися з грошима, кожен узяв рощот від свого пана‑хазяїна, цього разу їм щастило, жоден рекет не відібрав у них ані долара, жоден поліцай теж, отже, всім було добре, всім хотілося більшого, всім хотілося щось купити, щось від цього життя отримати, чимось покористуватися, щось узяти – не вічно ж їбошити тупою рабсилою на вкінець обнаглілих чехів. Загалом же всі вони виглядали на дуже давніх знайомих, сусідів чи якихось напівродичів: єдина бригада, єдина родина, група односельчан. Вони вгомонилися щойно на світанку, перед Кисаком, їх повідрубувало від усіх систем живлення, і вони вмить позавмирали на сидіннях у своїх купе, в покручених позах барокових мучеників і з роззявленими ротами. Тьоли я більше не бачив – або вискочила на котрійсь зі станцій, або перейшла до іншого вагону. Або просто примарилась – їм і мені.

Так от, усього цього я так ніколи батькові й не розповів. Я так само не розповів йому про станційну будівлю в Кисаку і як там було зимно, посередині жовтня, о сьомій ранку, в очікуванні наступного vlaka – до Пряшева. Зате я розповів йому про Пряшів – про те, як погано мандрувати самому, коли ти змушений подовгу затримуватись у нецікавих для тебе місцях, тобто насправді я можу, звісно, лише погодитися з тим, що то надзвичайно приємне місто, саме так – приємне, як приємний місцями Франик, тобто нічого надзвичайного, але місто надзвичайно приємне, так от – я згідний відносно Пряшева, але в ньому мені довелося намотати безліч кругів навколо автовокзалу і це був майже розпач. По‑перше, я мусив ходити, щоб не заснути після двох потягових ночей і празького дня. По‑друге, я мусив ходити, щоб таким чином підігнати час. Отже, я намотував кола. До автобуса на Ужгород лишалося понад п’ять годин. Пані з довідкового сказала, що краще їхати на Міхаловце, а звідти на Ужгород автобуси каждий час. До автобуса на Міхаловце лишалося дві з половиною години. Я вибрав Міхаловце.

І про це я ніколи в житті не пожалкую. Тобто я хотів сказати, що цього я ніколи в житті не забуду, а значить ніколи в житті про це не пожалкую. Уяви собі ту автостанцію – кошмарний котел, долину сліз і скреготу зубовного, переповнену всяким заробітчанським людом, усі з незліченними торбами, чоловіки й жінки з безумовно закарпатськими кінцевими станціями призначення, громадяни країни Україна, сто разів обдурені й обкрадені, але цього, виявляється, все ще недостатньо. Виявляється, їх усе ще можна було обдурювати й обкрадати, після всіх на світі панів роботодавців, рекетирів і поліцаїв існували ще місцеві ґанґста – кілька десятків циганських пацанів у віці від 15 до 18 років, які виникали то тут, то там, зчиняли цілком незле організовану метушню, штовхалися, погрожували, відволікали увагу, вдиралися до кишень, пороли ножами торби і одяг, відтягували вбік на розправу самотніх роззяв, хоч насправді роззяв як таких уже не лишалося – всі роззяви, сто разів обдурені й обкрадені, вже сто разів навчились, як не бути роззявами – і все ж. У внутрішній кишені моєї чорної джинсової куртки все ще зберігався той самий скупий рицарський гонорар, на який я збирався утримувати всіх нас протягом наступних кількох місяців. Я був чудовим об’єктом для атаки, просто ідеальним: я їхав сам, я не міг покладатися ні на чию допомогу, я не мав при собі навіть ножа, зате я мав при собі дойчмарки, моя куртка була розстібнута, кишеня на висоті простягнутої руки – залишалося простягнути руку і взяти. Звісно, я міг би принаймні застібнутися на всі ґудзики – хоч якийсь запобіжний мінімум, але цим я, певно, і привернув би їхню увагу. Тому я так і стояв блефуючи – я не відводив очей, коли ми перетиналися поглядами, і в той же час не свердлив нікого з них очима, щоб не провокувати. Але кожна хвилина того очікування стала для мене вже не хвилиною – то було 60 секунд, жахливо довгих секунд, причому аж 60, уявляєш? До автобуса на Ужгород лишалося півтора години. І протягом цього часу ніхто з них жодного разу не наблизився до мене. Тобто іспит на незворушність я склав. Можливо, я спорудив навколо себе прозору непробивну стіну. Можливо, я просто зібрався на силі і став на півтора години невидимцем. Можливо й те, що я просто не брався ними до уваги як місцевий мешканець, такий собі словацький чувак, мандрівний учитель музики й віршування, переїжджий писар, словацький, а не рускій. А їхніми жертвами ставали виключно рускі. Словаків ці пацани переважно не чіпали – не стільки з почуття патріотизму, скільки з огляду на поліцію.

Я хочу сказати, що в ті часи на всіх вокзалах і станціях Центрально‑Східної Європи місцева поліція мала домовленості з бандюками щодо наших заробітчан і човників. З ними дозволялося робити все, що завгодно, бажано тільки не вбивати, бо від цього бувало забагато смороду. Поліція вимагала одного – щоб випадковими жертвами не ставали підопічні їй співгромадяни. Тому російський рекет на автовокзалі Варшава Західна був настільки обережний щодо поляків. У середині 90‑х я кілька разів мав нагоду переконатися в тому, що захистити себе вдається єдиним способом – не зважати на спроби підісланих ними людей розговорити тебе російською. Пам’ятаю, як ми з Індриком добрих дві години протинялися тим варшавським автовокзалом, розмовляючи один з одним виключно польською. За нами ходили, до нас прислухалися. Ми підходили до кіоску з газетами – і хтось уже стояв за нашими спинами. До телефонного автомата – знову цей хтось. Ми сідали на стільці в почекальні – і поруч опинявся ще хтось, але знов‑таки зрозуміло хто. У них була досить розгалужена структура з організованим розподілом ролей та обов’язків. Себе вони називали атрядом Сєрого, ходили завжди при стволах, на їхньому рахунку кілька трупів, що час до часу лежма вигулькували у підземному переході з автовокзалу на залізничний. Перед тим, як відібрати гроші в чергової жертви, вони пояснювали, що їхнім завданням є охорона граждан есенге від польських кишенькових злодіїв, і за це від опікуваних ними граждан їм належиться 20 відсотків. За великим рахунком це була геополітика: росіяни, котрі грабують українців, захищаючи їх від поляків. Отже, того ранку ми з Індриком потрапили під їхню опіку. Була пізня осінь, шоста ранку, пітьма і холод за вікнами, а ми щойно злізли з калуського автобуса і – уявляєш? – дві години тринділи про засадничі відмінності між еротикою та порнографією виключно по‑польському. Наші з Індриком варшавські рейси – це особлива історія. В автобусі ми непомітно випивали як мінімум півтора пляшки на двох. На цьому світі є цілком небагато людей, з якими б мені так добре тринділося під випивку про вельми суттєві справи – наприклад, про межі Святого Письма, ті, де воно перестає бути святим письмом і перетворюється на месиджі поп‑арту. Насправді ми випивали в тих автобусах аж стільки горілки ще й для того, щоб набратися впевненості перед зустріччю з російським рекетом. Наша польська вимова від цього трохи страждала, нам не зовсім добре давалися дифтонґи, зате суттєво прибувало емоційності й переконливості, до того ж ми настільки виразно інтонували, допомагаючи собі жестами, що рекет урешті відв’язувався. Вони починали вірити, що ми поляки. Ми й самі починали цьому вірити.

* * *

Ну гаразд – повертаємося в осінь 95‑го. Я все ще стою на автостанції в Міхаловцах і навколо мене, але завжди повз мене вишиває циганська бригада. І так триває безмежну вічність, аж поки не з’являється наш ужгородський автобус. При цьому стає очевидним, що нас – таких, які прагнуть ним виїхати, десь утричі більше, ніж він здатний помістити. А може просто вся проблема в надмірах баґажу – його незліченні тони. Що вони возили в ті часи – уявлення не маю. Їжу? Кришталь? Швейцарські годинники? Штучні алмази? Автобусний штурм триває з півгодини, мені в моїй куленепробивній капсулі дивом вдається протиснутися. При цьому циганва продовжує жартувати – вони обступають автобус, і налягаючи на нього руками та плечима, з радісним реготом розгойдують то в один бік, то в інший. Не можу не згадати: коли в 77 році московський «Спартак» вилетів до першої ліги, вони приїздили до Франика і грали календарний матч з нашим «Ураганом». По закінченні наші фанати влаштували їхньому автобусові приблизно те саме. Пам’ятаю дещо сполоханий фас Євґенія Ловчева у вікні. На той час він був ветераном команди, ключовим гравцем збірної, майстром спорту міжнародного класу. Але тут він явно усцявся, наче задрипаний початківець. Хоч я не про те. Нашому шоферюзі довелося нестерпно довго сигналити і з усіх сил обдавати ту шлоїбень вихлопними газами, аж урешті ми все‑таки рушили під їхнє переможне улюлюкання.

До Ужгорода ми долізли разом з темрявою. Тобто ні – насправді ми повзли їй назустріч, вона чекала нас в Ужгороді, на площі перед вокзалом. Наш автобус відразу ж знову потрапив у сам центр подій – цього разу на нього налетіла якась ужгородська шантрапа, вони створили жахливу тисняву коло баґажних відсіків і примудрилися за лічені секунди повитягати з кишень та потаємних шпарин ще декілька гаманців. У відповідь звідусіль залунали прокльони і жіночі плачі. Це дещо недобре відчуття: цілковита темрява, людське місиво, прокльони і жіночі плачі, зовсім гнилий розклад, якщо по‑чесному. Я продерся крізь їхню шантрап’ячу нахабну живу загорожу з надто припізнілою думкою, що комусь із них вистачає лише простягнути клешню і взяти. Але і в цьому випадку мені все зійшло з рук, я почув спиною вдавано ображене, на підвищених понтах мущіна, нє толкайся і не озираючись рвонув уперед, на примарні світла залізничної станції.

Зараз трохи про світло. Усі ті роки, фактично до кінця 90‑х, у наших містах відбувались осінньо‑зимові вимкнення струму, про що ти вже знаєш із листів Карла‑Йозефа Цумбруннена. Пояснювалося це тим, що в такий спосіб начебто вдається заощадити безліч енергії. У Франику це робилося п’ять разів на тиждень, але щодня в іншій частині міста, у нас на Об’їздній по вівторках. До цього звикалося і – ніде правди сховати – дехто з нас навіть полюбив ці вечори з пересиджуванням на кухні – зі свічками, блакитними газовими відблисками і зимою за вікном. Ми навіть вирішили, що найкраще саме в такі вечори скликати друзяк і влаштовувати гостини – свічки, гасові лампи і сині язики газу створювали атмосферу, горілка – настрій. Слід було перечекати і витримати, в цьому полягав особливо цінний кайф мешканців обложеної лихоліттям фортеці.

Проте ніколи, жодного разу я не чув про вимкнення струму на вокзалі. Для будь‑якої енергетичної ощадливості існували свої замежні території, на які вона не поширювалася: вокзали, лікарні, в’язниці. Що трапилося того вечора в Ужгороді – я не знаю. Можливо, те, що технічною мовою називають аварія, якесь пошкодження на лінії, щось типу цього. Можливо, й інше – моє персональне road movie зі мною ж таки в головній ролі мусило тривати. У кожному разі ужгородський залізничний вокзал був цілком поглинутий темрявою і тільки у вікнах кас поблимували вогники тих‑таки свічок. Було до біса сюрреалістично і трохи ґотично. У почекальнях і коридорах, як у царстві тіней, шаруділи переїжджі душі. Хоч у більшості всі позасинали на лавках, звідки час до часу хто‑небудь скрикував – уві сні? Купити квиток до Львова у зв’язку з ситуацією виявилося неможливо. До Львова чомусь ні, але до Стрия – так. Я погодився на Стрий. Тьотка у касі дослівно виписала мені його великими нерівними літерами і, чомусь раптово позлішавши, зачинила касу, рвучко зсунувши докупи фіранки.

Таким чином, третя ніч тієї подорожі ділиться на дві майже рівні частини. Перша з них минає у плацкартному – там і справді мені вдалося побачити їх, тарганів – вагоні потяга Ужгород – Харків. Я лежу на бічній полиці і вимушено слухаю зітхання якоїсь невидимої женщини про рівень життя в Чехії: Ну што вам сказать – оні почті как в Ґерманії живут. Ти впізнаєш – так, це Ліля і Марлена, в одній особі. Я засинаю з думкою, що раз вона порівнює, то значить усе вона бачила і все вона знає і всюди побувала і всього зазнала: і Чехію, і Ґерманію, офіцерська дружина, майорша, пенсія в сорок два, надбавка за всі гарячі точки, ранній клімакс, десятки знецінених ощадкнижок, кому оно мєшало, всьо развалілі, союз нєрушимий – ну і так далі, я засинаю, провалившись у комбінації всіх цих уламків колишнього світу, на яких усе одно нічого іншого постати не може, крім тих же уламків. Я засинаю, з головою ними засипаний, мені тяжко під ними дихається, але я вже не можу не заснути – це все‑таки третя потягова ніч, не будіть мене до Стрия.

Друга половина починається з того, що мене будять і я вивалююся з тарганячого вагону на безлюдний перон станції Стрий. Година десь коло п’ятої ранку – час, коли всіх на світі змагає мертв’яцький чапаєвський сон. Я в їхньому числі, я такий, як вони, як усі на світі – я так і не можу прокинутись, проте навіть уві сні я хапаю єдино можливу тачку і домовляюся з її заснулим водієм про ривок на Долину за десять дойчмарок. У Долині я маю шанси піймати за хвіст червону руту до Франика. Червона рута – це приміський дизель, з тих, про які я згадував як про найповільніше з чудес залізничного генія. Отже, ми женемо зі Стрия на Долину – так і не прокинувшись. Ми спимо один коло одного – водій за кермом, а я поруч, у кріслі пілота. Але водій знає цю дорогу із закритими очима. У нього лише три чверті години на те, щоб червона рута не втекла мені з‑перед носа. Фактично ми летимо і я один з пілотів. Я сплю, я дивлюся – навколо нас ліси, ліси і гори, гори Ґорґани, гори і ліси, саме цей ландшафт мусив колись породити європейську людину, але де вона, де ця людина, чорт забирай?

Уявляєш, ми встигли. Я вибіг на долинський перон саме в мить, коли з‑за станційної будівлі вдарило першим промінням сонце і – цілком синхронно з ним – з‑за вигину залізничної гілки викотилася, ніби червона дупа, червона рута. І це було радістю. Мало таких радостей траплялося мені в житті, як ця. Коли я впав на дерев’яну зашмульгану лаву всередині її червоного вагону, я належав до найщасливіших сучих синів цього світу. І ті дві години до Франика, увесь той час, поки ми трюхикали нашими жовто‑червоними осінніми чорними бандерівськими лісами, я не переставав бути щасливим.

* * *

Я сказав це тому, що мої повернення для мене так само важливі, як мої від’їзди.

Чому досьогодні я пам’ятаю це зі стількома деталями? Тому що я за першої ж нагоди мав розповідати про це батькові. Тобто я негайно впорядковував усе це в голові, розставляв на місця, пов’язував наскрізь нитками і перев’язував червоною стрічкою. Це як зі снами – їх треба запам’ятовувати відразу ж, у мить пробудження. Потім уже нічого доброго з цього не вийде і доведеться домислювати, а це нечесно. Отже, я мав усе це розповідати батькові, причому за першої ж нагоди, але першої нагоди так ніколи й не випало. А друга і третя мене вже не цікавили.

Найгірше з моїх повернень трапилося на страсному тижні 97 року. У понеділок мене понесло до Вінниці, у вівторок я там опинився, ми допізна сиділи в майстерні Рибачука. Якогось біса звечора ми багато говорили про старіння і смерть, це надзвичайно рідко трапляється з нами при горілці, ні, горілка загалом напій філософський, тобто при ній ми говоримо і про це теж, але дуже рідко трапляється таке, що ми тільки про це й говоримо: старіння, смерть, самогубство Маяковського, комплекс 37‑річних. Потім я спав у тій майстерні, а вранці до мене зайшов з поганою новиною Віктор. Ми помчали на вокзал, але франиківський автобус уже від’їхав, іншого не існувало, інший мав бути завтра, рівно через добу. Таксист узявся наздоганяти той, єдино можливий, я погодився – щоб не стояти на місці і не божеволіти від самого тільки тупого стояння. Автобус ми наздогнали в Літині, там у нього перша зупинка, і я встиг заскочити зі словами до Франика, виручайте. Потім були ті довжелезні години в автобусі, часті зупинки по всій Подільській височині, висідання і підсідання всіляких сільських тіток у гумаках і плащ‑палатках, брудні поля, пагорби, клапті липкого снігу на чорній землі і холодні патьоки на шибах, температура за вікнами плюс п’ять – не більше, хоч у такий час (кінець квітня, до майських недалеко, до Паски ще ближче) повинно бути у три рази тепліше, якщо не в чотири. Так вони в кожному разі всі про це говорили, пасажири мого автобуса. А я все ніяк не міг зрозуміти, як це трапилося, що мій батько відучора помирає в реанімації.

Того року в середу була ще холодриґа з дощем і снігом, а в п’ятницю вже спека, понад двадцять. Але в п’ятницю батько вже не жив. А в понеділок ми з мамою його купали у ванні, для мене це було вперше в житті, для неї, гадаю, теж. У січні він упав послизнувшись і тяжко забився, після чого не зміг ходити. Він пролежав три місяці і мав усього досить. У понеділок 21 квітня ми завели його до ванни і скупали в теплій воді, саме так – у теплій, не в гарячій. У ванні йому попустило і він не зміг не пожартувати: Людське життя – це як шматок мила, кожного дня змивається. Я підтримав тему: Людське життя – це як пачка сигарет, кожного дня викурюється. Йому сподобалося і він розвинув далі: Людське життя – це як мішок з гівном, кожного дня витрушується. Мама зажадала, щоб він не молов дурниць. Нам лишалося таємно переморгуватися. Людське життя – це як крем для гоління, скільки того тюбика. Людське життя – це як шорстка мочалка, скільки б не терла, а мало. Людське життя – це ванна блаженства, скільки б не співав ти, а додому час. Після цього ми відвели його до кімнати і поклали у свіжу постіль. Він таки відчутно повеселішав і зробив чергову спробу: Ще трохи – і ви почнете носити мене на руках. Так він приблизно висловився. Я сидів поруч і відповідав на його запитання про київську презентацію, я тоді щойно повернувся з Києва, де мені видали два романи в одній книжці. Ще того ж вечора я мав їхати у Вінницю. Здається, ми так і розійшлися великими друзями.

Наступного разу я побачив його рівно за тиждень, у понеділок 28‑го. Але то вже було перевезення тіла – з морґу додому. Він лежав у костюмі і при краватці. Морґівські гримери зробили своє діло цілком пристойно: обличчя не відлякувало, навпаки – вражало чистотою і спокоєм, колір шкіри він сам назвав би цілком здоровим.

Я ще ніколи в цьому житті нікого не втрачав так, як його. Думаю, це я втрачав дуже велику частину себе.

Яким я його бачу? Для мене це щонайменше кілька достатньо різних постатей.

У моє дитинство він подеколи привносив цілі спалахи екстріму. Його схильність до пригодницького жанру ніколи не засинала надовго, і особливо голосно вона пробуджувалася під дією випитого. Зі своїх кількаденних лісових вилазок він часто повертався добряче врізаним і, перш ніж піти спати, влаштовував понурі спектаклі на тему сьогодні я вбив у лісі людину. Переважно то були браконьєри, його жертви. Деяких він убивав пострілом рушниці, інших заколював ножами. Одного з них він так довго переслідував верхи – його улюблену чорну кобилу звали Ночка –, що той урешті впав на прибережні камені і сконав від розриву серця. Усе це була абсолютна брехня, тобто цілковита вигадка, але протягом перших років їхнього подружнього життя мама щоразу брала це на віру і, слухаючи його не надто добре артикульовану нічну гішторію про чергового, зрешеченого з карабіна браконьєра, пускалась у плач. Сімнадцятилітнє дівча, їй можна було й не такої лапші понавішувати. Він заспокоював її словами про те, що завтра вранці по нього прийдуть і швидше за все арештують. Мама плакала ще голосніше, він трагічно виходив на веранду курити і там засинав у старезному плетеному фотелі. На мене подібні штуки діяли так само зле – але до певної вікової межі. Десь після 8–9 років я перестав добачати в цих розповідях щось інше, крім випущених на волю алкоголем фантазій. Я й сам такий був – і навіть без алкоголю. Тобто мені це було зрозуміло, всі ці страшні історії. Але я ніколи не забуду, як мене всього скував жах, коли певної ночі його занесли до хати якісь люди і такого, як є, в мундирі, поклали навзнак на ліжко. Потім ми стягли з нього чоботи і тихенько полягали спати. Але як тільки ми згасили світло, він заговорив – і цілком притомним голосом. Він сказав завтра у цьому домі пролунають три постріли. І після недовгої паузи додав ні, чотири. Четвертий, слід розуміти, він призначав для себе.

Безумовно, по п’яні він завжди шукав для себе пригод. Наші повернення додому з усіляких гостин, переважно з Матейка, від маминих батьків, нерідко перетворювались у суцільні борюкання і стримування. Його слід було тримати за руки – у кожному перехожому він вбачав зловмисника або хама і тут‑таки поривався його провчити. Він стверджував, що навчаючись у технікумі, займався боксом і завжди перемагав на ринґу. Я не думаю, що це була правда. Тобто правдою було тільки те, що він дійсно займався боксом – свою лівацьку правобічну стійку він показував бездоганно. Найсильніше його провокували молоді голосні компанії, подалі від них ми хапали його під лікті і щосили перетягували на інший бік вулиці. Бабця чомусь була вельми скептичною щодо його погроз, вважаючи, що він усього тільки рисується перед нами. Своє материнське діло – захищати моральне обличчя сина – вона виконувала цілком справно. Тому вона казала, що якби він ішов сам, то нічого подібного не відбувалося б. Те, що вона не мала рації, ставало очевидним як мінімум кілька разів, коли він повертався додому з підбитим оком, розквашеним носом або розсіченою до крові бровою. Мама за такі крайнощі сильно ображалася і надовго переставала з ним розмовляти. Іноді вона проголошувала, що подає на розлучення. Функції милосердя так чи інакше лежали на бабці – то вона рятувала його фізію теплою водою, примочками і цілющими мазями.

Він любив зброю і цілком непогано стріляв – поки його руки не почали тремтіти. Але в ті часи йому вже ніхто не дав би ніякої зброї. До речі, я вже розповідав про те, як ми стріляли з його пістолета в горіх? То було восени 68‑го, коли його забрали до війська з приводу чехословацьких подій. На звуки стрілянини примчала міліція – швидше за все вокзальна, її ще чомусь називали лінійною, ніби якийсь козацький підрозділ. Батько відмовився здати зброю і на всі їхні вимоги відповідав я сам міліціонер, я міліціонер лісу. Тоді вони стали викликати військову комендатуру, але там саме чергував батьків приятель‑однополчанин. Усе закінчилося перемир’ям і припиненням вогню.

Отже, я бачу його передусім таким. Пізні 60‑ті, початок 70‑х.

Але час робив його іншим.

У другій половині 70‑х він різко здав і змінився – не без допомоги того добровільно‑примусового лікування психушкою. Ця штука його сильно загальмувала – от що вона з ним зробила.

У 80‑ті він перетворився на старанного машиніста тепломережі: ніч на роботі – два дні вдома – день на роботі – ніч удома – якось так. Пасьянси, кросворди і телевізійна вечірня казка. Вечірня кашка. При цьому він іноді трохи дозволяв собі пуститися берега, але вже цілком по‑іншому, без буянь: тихе розпивання вина у власній самотності. Щоправда, якщо я бував удома, він кликав мене до товариства. У 80‑ті роки між нами панувала рівновага, ми обидва були рівною мірою оповідачами і слухачами один одного. Не сумніваюся, що він відігравався на Софійці і Тарасові – це вони до пори до часу успадкували право на вислуховування кривавих сюжетів з підстреленими браконьєрами, що з випущеними кишками здатні проповзти десятки кілометрів зимовим лісом, залишаючи на снігу дороговкази червоних пасем.

У 90‑ті він став пенсіонером. Одного разу з Кракова приїхав стрий Роман, він був на 15 років старший за батька, але в 90‑ті роки вони виглядали однолітками і страшенно полюбляли разом виходити до центру міста – поварнякати з іншими пенсіонерами про політику. Їм здавалося, що тільки вони можуть порятувати Україну. Зрештою, так воно й було. З приводу всього, що в нас тоді відбувалося, стрий Роман мав цілком поблажливе і загалом позитивне враження. Батько ж натомість – вельми критичне, передусім йому не подобався жоден з президентів, ані перший, ані другий. Стрий переконував його, що всьому свій час, чудово вже те, що ми взагалі маємо президента, хоч якогось. Але батько наполягав на тому, що владу повинні взяти націоналісти. Він погрожував записатися в ОУН, хоч тут‑таки визнавав, що для цього мусив би бути років на двадцять молодшим. Якось вони обоє прийшли навідати нас на Об’їздній – в однакових плащах і капелюхах, два детективи з повоєнного східноєвропейського серіалу. Стрий пережив батька, але всього на півроку. Десь там вони невдовзі по тому знову перетнулися – боксер і тенісист, жартівники‑дотепники, перша ракетка і золота рукавиця.

Тої миті, коли батько фатально для себе послизнувся і впав поблизу франиківського базару, мене поруч нього не було. Я прийшов до них із мамою щойно ввечері – подивитися, що стряслося. Але я все одно бачу це падіння, цю розмазану по снігу кров. У батька могли бути якісь початки гемофілії: скільки пам’ятаю, його кров згорталася страшенно повільно, над цим слід було старанно попрацювати. У мене вона згортається вмить, ми з ним різної крові, як це не дивно. Так от – я бачу це падіння, скривлене болем батькове обличчя, його роз’юшений ніс. Від болю він не може підвестися і так сидить, скорчившись на снігу. Навколо крутиться пара молодих людей, він і вона, торгаші з базарного намету, поблизу якого все і сталося. Хтось каже, ніби вже викликали швидку, група роззяв поволі розсмоктується. Дівчина витирає з батькового обличчя кров, але ніяк не може її зупинити, її хустинки одна по одній блискавично насякають червоним, вона кидає їх на той брудний сніг і біжить до свого намету по пачку нових. Вона дуже старається, дуже хоче помогти цьому старшому чоловікові. Якоїсь миті він торкається губами її вузької справної долоньки і каже давно мене такі ручки не гладили. Дівчина сміється.

Згодом я переповідаю цю історію друзякам, ми сидимо в нічному кафе «Блюз», мені завтра вирушати до Відня, я їду з важливою місією, батько просив покататися на Riesenrad – спеціально для нього, я повторюю його фразу давно мене такі ручки не гладили, Ярослав Ґарсія наливає ще по одній і каже твій тато такий самий, як я, а потім додає дивися, ти можеш уже не застати його. Мені хочеться сказати що ти мелеш, курва, від забитих сідниць не вмирають, але я мовчу, бо я забобонний. Згодом виявиться, що Ярослав Ґарсія о цій хвилині помиляється лише на кілька тижнів. Чого йому це сказалося? Дивно. Як дивно й те, що половина моїх друзяк, присутніх зараз у кафе «Блюз», буде нести батькове тіло на похороні. Бувають моменти. Як це назвати – вторгненням сенсу? Поверненням з майбутнього?

Проте Ярослав Ґарсія все‑таки помилився: я встиг до Відня й назад – це тривало якийсь лише місяць, до того ж найкоротший у році. Тому я встиг розповісти батькові про Відень. У ньому я так і не дійшов до чортового чортового колеса, щиро кажучи, я й не збирався в його бік, що за фантазії. Хоч для батька це був єдиний пов’язаний з Віднем об’єкт, єдиний зв’язок із самим собою у Відні – не Штефансдом, не кафе «Централь», не Гофбурґ, не Шенбрунн, не Опера, не будь‑яка інша загальна туристична повинність, а саме воно, чортове колесо у Пратері, ну і ще, напевно, одне‑два бомбосховища, але цілком незідентифіковані. Зрештою, він і не був туристом, хіба що принагідним, але перш усього втікачем. У втікачів інша топографія – задвірки вокзалів, заставлені бараками пустирі, приймальні в комендатурах, брами пекла.

Тому я намагався розповідати так, аби він ні про що не шкодував. Я казав ха, Відень – це тільки звук, до того ж не зовсім пристойний, поверхня – до того ж добряче вичовгана, бо насправді це така непробивна містечковість, що хочеться вити. Їхня свідомість пойобана тисячею взаємно суперечливих комплексів, тому вони й досі не знають, хто вони: австрійці чи нацисти. Ніби насправді це не одне й те саме – відсотків на 80 у кожному разі. Вони голосно вимагають, щоб за ними визнали Моцарта і Рільке й так само голосно відмовляються від Габсбурґів та Гітлера. Хоч їхні ветерани, до речі, аж ніяк не соромляться виходити на люди в гітлерівських нагородах. Я ніде не зустрічав стільки фальшу, навіть у Львові. А ця їхня скупість, так феноменально втілена у нічим, крім снобізму, необґрунтованій дорожнечі! Ця схильність до дроблення життя на малесенькі, завбільшки з кавовий наперсток, ковточки! Це вдаване смакування тістечок! Ця звичка подавати вино ахтелями! Уявляєш собі – одна восьма вина? У них ніколи й нічого не буває вдосталь – ані вина в келихах, ані тепла в помешканнях. Ані тепла загалом – тепла як такого. Яка там нестерпна легкість – нестерпна депресія! І це ще в найкращому разі, бо переважно просто нудьга. Ти уявляєш собі всі ці фраки, вальцери, оголені плечі, віяла, блакитний Дунай і серцевину великої утопії, а насправді… Тут я зупинявся, щоб піднайти особливо нищівний образ і забити останній цвях. Батько використовував нагоду і вставляв: «А насправді – все це гівна варте». І додавав: «Як сказав би пан Палівець». То був наш пароль – відгадай звідки.

* * *

Хоч якщо чесно, то у Відні мені не було аж так зле. Я мешкав у 10‑му окрузі серед балканців і турків, тож навіть уявлення не мав про те, як у дійсності виглядає справжня віденська депресія. Я не ходив на бал в Опері і не їздив фіакром, а здебільшого пересувався пішки – з 10‑го округу у 18‑й, а звідти у 1‑й. Щодо чортового колеса, то я збрехав батькові, наче його волю виконано, наче катався, наче вибрав собі певну неділю і подався до Пратера, і купив собі квитка на той Riesenrad за цілих 80 шилінґів. Ціну я брав не зі стелі, а з польськомовного «Путівника Паскаля». При цьому я заливав, що то була єдина вартісна подія, мовляв, тільки заради цього я б і не стер Відня з лиця землі, хай собі животіє.

Ця подорож до Відня була останньою прижиттєвою, тобто останньою, про яку я міг йому розповісти. Про всі подальші я радо розповідав би, але вже не мав кому.

* * *

Скажімо, я неминуче розповів би йому про футбольний матч у Муккулі. Це Фінляндія. Ми були збірною Світу і грали проти фінів. Насправді ж як вони, так і ми вважалися письменниками і в цьому полягала фішка. Як і в тому, що все діялося білої ночі, а поле, ворота, м’яч і коментатор були справжні. Ми захоплено били наших суперників по ногах, вони відповідали тим самим, зрештою, то ми відповідали, бо почали фіни – зазвичай молодші, дурніші й азартніші. Остаточний рахунок 5:5 не відображав нашої значної тактичної переваги. У складі фінів грали дві дівчини – вони й забили нам найбільше голів. За 5 хвилин до кінця ми програвали два м’ячі, але ірландці врятували ситуацію двома ударами головою – на 87‑й та 89‑й хвилинах. Потім ми змивали кров, піт і шмарклі в сауні, пхалися в парильню і, вибігши з неї, розпачливо кидалися у крижане озеро. Ми нагадували собі бойових вершників, наші фінські подруги збуджено пофоркували на березі, наче кобили. Ранок застав нас у соснах жахливо п’яними і напівпритомними від комарів.

Я так само не міг би не розповісти йому про Стокгольм. Не стільки про місто як таке і навіть не про закохану пару готельних злодіїв у ньому, і не стільки про платні порноканали та гору використаних шприців у їхній кімнаті, скільки про поліційного шефа, котрий мене після всього допитував. У нього був зовсім не поліційний, а радше медичний вигляд – з такою вдаваною уважністю в нас уміють вислуховувати лише психіатри. На закінчення він, щоправда, і сам трохи розговорився, запевняючи мене в тому, що Швеція так сильно змінилася через міґрантів з бідних країн світу. Це здалося мені вибаченням. Але мої злодії ніякими міґрантами не були – і це вилізло на яву декілька днів по тому.

Звісно, наприкінці того ж, 98 року я не втримався б від розповідей про Нью‑Йорк. Якщо я все одно тільки й робив, що всім і всюди втирав про Нью‑Йорк, то не маю сумніву: батько змушений був би слухати про нього тижнями, з ранку і до вечора. З Нью‑Йорком як і з армією: ти повертаєшся і не можеш про це не говорити, у тебе їде дах, тобі хочеться виплеснутися. Що більше: ти взагалі ще в ньому не бував, ще навіть до нього не доїхав, а вже передчуваєш те, як усім на світі розкажеш про цей потяг із Нью‑Гейвена з прибуттям на Ґранд Сентрал і про вельми балакучого молодого негра у твоєму вагоні, як він безперестанку щось лопоче своїм великим, ніби в теляти, язиком і як тобі увесь час причувається, що він, звертаючись африканським голосом до своєї супутниці, тільки й повторює юкрейн, юкрейн і трохи рідше раша, раша. Ти думаєш якого біса, чого йому від нас треба, від нас і наших північно‑східних родичів, ти починаєш вслухатися дедалі напруженіше, аж урешті доганяєш: це твої власні рими, твої фонетичні глюки, твоя семантична параноя, бо насправді він так часто повторює зовсім не Ukraine, а всього тільки train, що в потязі не є жодною дивиною. Загадкою лишається псевдо‑Russia: ruction? eruption? corruption?


4757302441326196.html
4757328417822334.html
    PR.RU™